«Ма, я буду пролітати над селом!
Так, так! Над нашим. О такій годині.
Ти вийди, я махну тобі крилом,
Хоч так тебе побачу — з неба, з сині».

І разом з матір‘ю пілота вийшли всі.
Усе село здійняло очі вгору.
І він летів. І сльози полились,
Бо мати синові махала в небо з двору.

І всі махали. Знали, що це ВІН.
Бо кілька кіл зробив для них святенно.
І всі молились, щоб він був живий.
І матері вклонялися доземно…

8 березня 2022-го село на Львівщині з усією силою махало в небо Михайлу Зарембі. Хоч вертолітник і мав понад 1000 годин нальоту, над батьківським домом летів вперше… Зробив кілька віртуозних кіл… Двоє синів гордо хвалились друзям: «Це наш тато летить!», батьки та дружина втирали сльози, усі повторювали: «Тільки будь живим!»…

За два місяці все село на Львівщині було в жалобі… 7 травня 2022 року, для виконання надскладного завдання зі звільнення острова Зміїний, було вирішено відправити двох досвідчених командирів.  Михайло Заремба, військовий льотчик-інструктор, без вагань погодився виконувати цей політ, хоч і очевидно, що розумів небезпеку. Вертоліт був збитий ворожою ракетою, екіпаж загинув.

«…Під час останніх розмов чоловік розповідав, як йому хочеться вирватись хоч на 5 днів та побути разом, усе казав: «Давай, кудись поїдемо хоч на трішки, щось заплануємо»… А зранку 7 травня чоловік просто відправив коротке повідомлення, побажав гарного дня, написав, що все добре, що скоро вилітатимуть.., — розповідає Наталя, дружина вертолітника. — Абсолютно звичне банальне смс. Жодного передчуття, що воно стане останнім, не було. Того дня ми з батьком чоловіка обирали велосипед старшому синові. А я звикла радитись із приводу таких покупок.

Уперше занепокоїлась, коли почала скидати йому фотографії велосипедів і не було жодної реакції. Він ніколи надовго не пропадав.Завжди знаходив час набрати, хоч на кілька секунд. Я ж і дня не прожила б без звісточки… Цілий день намагалась додзвонитись, писала, почала шукати контакти екіпажу. Стало страшно, як ніколи в житті. Увечері сказали, що вертоліт підбили, але хтось міг залишитись живим…

Надія залишалась, аж поки на третій день не  вдалось забрати тіло Михайла. Коли дізналась про загибель чоловіка, дітки було поруч, тому вони знають правду, приховувати щось від них не було жодного сенсу. Старший одразу побіг поплакати. Він часто ставить зовсім недитячі запитання: «А чому саме татко? А якщо він знав, то чому полетів туди?» Менший ще не настільки все розуміє, він каже усім, що його тато на небі…»

Наталя і Михайло познайомились ще у школі, вона була в 5-му класі, він у 9-му… Жили в сусідніх селах на Львівщині.

«Тривалий час у нас були стосунки на відстані, він вчився у Харкові, я в Дрогобичі. Аж у 2013-му розписались у Криму, куди Михайла направили служити після навчання. Я переїхала до нього. Та спокійного сімейного життя не вийшло.Окупація Криму, переїзд до Миколаєва. Я пішла служити в ту ж частину, — продовжує розповідь дружина полеглого. — Чоловік багато літав — і на Мі-14, і на Мі-8. Неодноразово літав і над островом Зміїним, часто розповідав, як там красиво, яка там чиста вода…

Літав і в АТО/ООС, брав участь у миротворчих місіях. Незадовго до 24 лютого брав участь у навчаннях в Англії. Він знав, що насувається війна, намагався нас вберегти, заздалегідь відправив нас із дітками на Львівщину. Із перших днів вторгнення чоловік, як і усі його колеги, прийняв бій. Літав майже щоденно. Коли я побачила його в березні, була шокована від того, наскільки Михайло змінився. Минуло ж зовсім небагато часу. Настільки схуднув, змучився…

Найбільше підкошували навіть не ночівлі в полі чи ракетні удари, а втрата друзів. Було чимало ситуацій, які могли тати останніми, але до певного часу Михайлові щастило… Чоловік вірив у перемогу, хоч і попереджав, що війна не закінчиться так швидко, як того хотілося б. Казав, як будуватимемо власний будинок, обов’язково варто продумати потужний бункер, бо з такими сусідами спокою може не бути довго…»

Побратими Михайла подали петицію, аби майору Зарембі присвоїли звання Героя України. Вони переконані, що він заслуговує того, як ніхто інший.

«Увесь екіпаж свідомо полетів на виконання надзвичайно ризикованого завдання. Вони усі заслуговують звання Героїв, – каже пані Наталя. – Відверто кажучи, мені  соромно просити, аби люди підтримали петицію, це важко… Але потрібно пробувати. Навіть, якщо не вийде, ми будемо знати, що зробили усе можливе. Насправді дуже важко самій. Дуже.

У мене двоє хлопців, їм потрібен тато. Кожного дня ми згадуємо його, дивимось відео, фотографії… Михайло був для них беззаперечним авторитетом. Навіть коли молодший син вмовляв медсестру в лікарні не робити укол, то казав: «Тато вас за це зможе на вертольоті покатати…» Нині він часто запитує знайомих: «А ви знаєте, що тато на небі? А ви його любили?» Старший іноді просто підходить зі словами: «Мамо, хочу поплакати»…Батьки Михайла розбиті горем. Важко повірити, змиритись, я і сама досі чекаю, що це якийсь нестерпний сон… Проте якби мене хтось запитав, чи обрала я б той самий шлях багато років тому? Сто відсотків!»

Підтримати петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) льотчику Зарембі Михайлу, який загинув у боротьбі за острів Зміїний, можна за посиланням. Це буде найпереконливішою відповіддю маленькому Андрійку на його запитання: «Чи любили ви мого татка?», і на доросліше запитання старшого: «А якщо він знав про небезпеку, то чому полетів туди?»