Він летів, хоча знав, що може не повернутися: дружина загиблого пілота бореться за пам’ять про чоловіка
Та хіба це здатне повернути дітям батька, дружинам — чоловіків, а матерям — синів?
Editor2
0
Він летів, хоча знав, що може не повернутися: дружина загиблого пілота бореться за пам’ять про чоловіка
Російська війна забирає життя українців — молодих, сповнених мрій. Тепер багато хто з цих героїв посмертно нагороджені медалями та орденами.
Та хіба це здатне повернути дітям батька, дружинам — чоловіків, а матерям — синів?
Олександр Чуйко загинув у віці 28 років. Він так любив українське небо, що тепер воно назавжди прихистило його душу у своїх обіймах. А на землі залишило дружину Альону, двох доньок та пам’ять про любов до України.
Він любив польоти
Олександр з дитинства мріяв стати пілотом, як його батько. І хоч виріс хлопець на Хмельниччині, університет обрав дуже далеко від дому: вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Кожедуба на пілота гелікоптера Мі-8.
— Ми познайомилися з ним коли разом навчалися в м. Біла Церква на вчителя початкових класів та фізичної культури в Білоцерківському гуманітарно педагогічному коледжі КОІПОПК. Почали зустрічати уже тоді, коли Олександр навчався в Харківському національному університеті Повітряних сил імені Кожедуба, ще на третьому курсі. Після закінчення навчання ми разом переїхали жити до Полтави та одружилися.
Згодом народилися дві доньки.
Він любив розповідати їй про польоти та казав: пташки мають крила й уміють бути невагомими, а більшість людей — ні. Олександр це відчуття знайшов в авіації.
З перших днів повномасштабного вторгнення Росії до України чоловік захищав українське небо. Під час виконання одного бойового завдання він, його найкращий друг Владислав Горбань та ще чотири офіцери загинули на Миколаївщині.
Я назавжди пам’ятатиму його слова: “Ви — моє все! Найцінніше, що я маю!” — згадує вдова Альона.
Це сталося у березні. Того ж місяця Олександра Чуйка нагородила орденом Богдана Хмельницького II ступеня — посмертно.
Готував її до втрати ще до війни
Альона зізнається, що чоловік ще за півроку до війни готував її до можливого початку повномасштабного вторгнення.
— Він казав, що я мушу бути готова до того, що він не повернеться з війни. І що маю робити все заради наших доньок — аби вони жили у вільній країні.
Альона боролася за пам’ять про свого чоловіка: після його загибелі жінка чекала, доки військова частина подасть документи на присвоєння звання Героїв України всім загиблим командирам. Дружина загиблого військового чекала дев’ять місяців, а потім створила петицію та просила людей підтримати її.
Він летів, хоча знав, що може загинути. Тож я боролася за його пам’ять для того, щоб діти знали: їхній батько — герой.
Альона створила петицію та просить допомоги у людей, щоб Олександру посмертно надали звання Героя України.
— Я буду за нього боротися. Я люблю його досі, лише сильніше.
Кажуть, що час лікує. Він не лікує зовсім, ми лише вчимося жити без нього. Бо іншого вибору нема.
З такими ж словами дідусь та бабуся онука Максимка поховали власних дітей та опікуються над хлопчиком, який осиротів 16 грудня: про сім’ю, яка загинула під час ракетної атаки на Кривий Ріг, та долю їхнього вцілілого сина, ми розповідали в іншому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!
